Громадянська мережа ОПОРА підготувала розслідування-звіт щодо блокувань парламентської трибуни України, їх тривалостей та винуватців.

Верховна Рада України VII скликання протягом 17 днів була заблокована опозиційними політичними силами, найбільш активною серед яких у сесійній залі стала партія "УДАР Віталія Кличка". Друга сесія не відкрилась у встановлені терміни, що призвело не тільки до того, що депутати не могли проводити пленарні засідання, а й легітимно працювати в форматі комітетів. Основною вимогою опозиції, яка організувала довготермінову акцію парламентського блокування стало виконання Конституції та особисте голосування народних депутатів. Конфігурація сил у ВРУ не змінювалась, адже найбільшу фракцію у парламенті має Партія регіонів, окремі депутати якої ігнорують пленарні засідання та роботу комітетів. Втім, замість них голосують колеги, які не приховують порушення Регламенту. Опозиція поставила законні вимоги, які мали чіткий політичний підтекст: делегітимізація законодавства, прийнятого з порушенням процедури і природне зменшення голосів партії влади у Верховній Раді.

Якби до 7 березня 2013 року роботу парламенту не було поновлено, наступного ж дня Президент отримав право, хоча і не був зобов’язаний, розпустити Раду та оголосити позачергові вибори народних депутатів. Конституція України встановлює строк 30 календарних днів бездіяльності парламенту, який є передумовою для дострокового припинення повноважень чинного скликання ВРУ. Тоді вибори повинні відбутися протягом 60 днів після опублікування рішення та у відповідності до чинного законодавства.

На рахунку семи скликань Верховної Ради України періоду незалежності дві з половиною політичні кризи, які закінчились розпуском парламенту у 1994, 2007 та 2008 роках. Як і у 2013, джерелом протистояння став "горизонтальний" конфлікт, що виникає або між гілками влади (1994: Президентом Леонідом Кравчуком та головою уряду Леонідом Кучмою; 2008: Президентом Віктором Ющенком та БЮТ), або між парламентськими групами (2007: влада vs опозиція). Під час парламентської кризи законодавча гілка влади не спроможна виконувати своїх функцій через те, що рівень політичної культури сторін не достатній для пошуку компромісу, або ж учасники мають однаковий вплив і не готові йти на поступки. Горизонтальні конфлікти розв’язуються у різний спосіб: парламентські дебати, розпуск та дострокові вибори, вотум недовіри уряду чи Президентові, зміна керівництва парламенту, звернення до Конституційного Суду, організація референдуму щодо спірних питань.

Протягом цього часу суспільство стало свідком близько 20 резонансних і різних за масштабами блокувань парламентської трибуни

В історії українського парламентаризму блокування роботи парламенту – звична справа. Протягом останнього десятиріччя практика перешкоджання роботі своїх колег у головному законодавчому органі країни стала загальнопоширеним методом політичного тиску й спротиву чи інструментом лобіювання власних інтересів політичними силами. Протягом цього часу суспільство стало свідком близько 20 резонансних і різних за масштабами блокувань парламентської трибуни. Сучасні традиції перешкоджання роботі народних депутатів і блокування парламенту були закладені ще у 2000 році Комуністичної партією України та політичними силами лівого спрямування. Частіше за інших до блокувань вдавалися представники партії "БЮТ-Батьківщина" – вони ініціювали (або взяли участь) в більш ніж половині парламентських протистоянь, що були нами зафіксовані. Менш активними виявилися депутати Комуністичної партії і Партії регіонів – вони ініціювали або взяли участь у близько чверті (25 %) блокувань Ради. Не значно відстали від них депутати донедавна парламентської партії "Наша Україна". Найменш активними у відстоюванні своїх інтересів за допомогою блокувань виявилися представники непарламентської (у VII скликанні) Народної партії – вони жодного разу самостійно не вдавалися до блокування головного законодавчого органу країни.

Найдовші за тривалістю блокування:

Парламентська акція із закликом "НАТО – ні!": 18 січня – 5 березня 2008 року, з одноденною перервою (47 днів).

Протидія переобранню керівництва Верховної Ради (так званий "оксамитовий переворот"): 18 січня – 8 лютого 2000 року (21 день).

Протидія "кнопкодавству": 5 лютого – 22 лютого 2013 року (17 днів).

Найбільші за кількістю учасників блокування:   

Парламентська акція із закликом "НАТО – ні!": 18 січня – 5 березня 2008 року, з одноденною перервою (47 днів). Ініціатори – Партія регіонів (175 депутатів), Комуністична партія України (27 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 202 народних депутати.

Протидія призначенню нового керівника Національного банку України (Сергія Тігіпка замість Володимира Стельмаха): 12 – 24 грудня 2002 року (12 днів). Ініціатори – "Наша Україна" (103 депутати), Блок Юлії Тимошенко (18 депутатів), Комуністична партія України (60 депутатів), Соціалістична партія України (20 депутатів). Загальна чисельність блокувальників – 201 депутат. 

Створення так званої "антикризової коаліції": 27 червня – 6 липня 2006 року (10 днів). Ініціатори – Партія регіонів (186 депутатів).

2008 рік був найбільш інтенсивним за кількістю резонансних блокувань парламенту. З 12 місяців, лише протягом 5 в стінах Верховної Ради не відбувалося жодних протистоянь.

Цікавою особливістю найбільш затяжних блокувань парламенту було те, що зазвичай незадовго до цього відбувалося формування нового складу Кабінету міністрів. Блокуванню Ради в січні-лютому 2000 року – передувало призначення прем’єр-міністром Віктора Ющенка, блокуванню в грудні 2002 року – передувало формування уряду на чолі з Віктором Януковичем, блокуванню на початку 2008 року – передувало призначення прем’єр-міністром Юлії Тимошенко, зрештою, цьогорічному блокуванню (2013 рік) – передувало формування нового урядового кабінету на чолі з Миколою Азаровим.

У країнах, які ще перебувають на стадії формування та зміцнення стабільних парламентських практик, депутати вдаються до різних форм протесту та бойкоту.

У практиці парламентів світу є достатньо багато прикладів блокування їх роботи із використанням формальних або силових методів. Перешкоджання відкриттю другої сесії новообраної Верховної Ради України протягом 17 днів не є вітчизняним ноу-хау.  У країнах, які ще перебувають на стадії формування та зміцнення стабільних парламентських практик, депутати вдаються до різних форм протесту та бойкоту. Парламенти із довготривалою традицією легальних процедур та політичних компромісів рідко зазнають подібних ексцесів. Процес зміцнення парламентаризму передбачає такі механізми пошуку політичних компромісів, які не потребуватимуть крайніх заходів з боку окремих парламентарів чи їх груп. У цьому аспекті законодавче вирішення проблеми з персональним голосуванням українських депутатів повинне стати каталізатором для подальшого формування законних, публічних, прогнозованих засад депутатської взаємодії. В звіті Громадянської мережі ОПОРА ви можете ознайомитися з прикладами парламентських протистоянь Туреччини, Македонії, Угорщини, Південної Кореї та Індії.

Продовження читайте тут.

Хотите первыми получать важную и полезную информацию о ДЕНЬГАХ и БИЗНЕСЕ? Подписывайтесь на наши аккаунты в мессенджерах и соцсетях: Telegram, Twitter, Google+, Facebook, Instagram.

Теги: парламент блокирование расследование народные депутаты
Источник: Украинский Бизнес Ресурс Просмотров: 1870